За вікном фінансова криза, долар скаче, а всі навколо переконують, що зараз точно не час починати власну справу.

Ви слухаєте, киваєте. І відкриваєте тест-центр.

Пишемо вам із 2026-го. І, здається, у нас є кілька новин.

​Але повернімося до 2010-го. У Києві страшенна спека, у вашій історичній будівлі немає кондиціонерів, а до вас приїхав представник Кембриджа. Від його рішення залежить, чи зможете ви проводити міжнародні іспити.

Усі хвилюються. А друг Льоші спокійно працює за компʼютером і п'є спрайт. У якийсь момент він простягає гостю вже надпиту пляшку й запитує:

💬​ Would you like some Sprite?

​Що подумав представник Кембриджа, ми досі не знаємо. Але дозвіл проводити іспити ви отримаєте.

Перенесімося у 2018-й. Посеред заняття студент звертається до викладача з проханням зробити музику тихіше.

Починають з'ясовувати, звідки звук. Виявляється, це не сусіди й не музика з вулиці. Просто Олексій Валерійович зачинився в 35-му кабінеті з гітарою та влаштував сольний концерт 🎸

І це буде не єдиний кабінет, звідки постійно долинатимуть голоси. У 32-му, щоправда, обійдеться без гітари. 

Там менеджери щодня відповідатимуть на десятки дзвінків, допомагатимуть обирати курси і записуватимуть на уроки. Часом здаватиметься, що вони знають про студентів більше, ніж їхні рідні. А все тому, що вміють не лише говорити, а й слухати.

Трохи горимо, але їдемо. І головне — всі разом.

З роками у вас з'являться й інші традиції. Наприклад, у 26-му кабінеті завжди буде свіжа кава ☕, а наприкінці дня хтось неодмінно скаже: «Дякую всім за роботу». Просто так, без особливого приводу.

І неважливо, хто де працюватиме: у школі, вдома чи взагалі в іншому місті. Ви навчитеся бути командою навіть тоді, коли між вами сотні кілометрів.

Ви станете платиновим центром Кембриджа — одним із кількох десятків у світі. Зберете майже 400 викладачів на конференції, що згодом стане традицією. 

Першими в Україні почнете проводити computer based іспити.

​Команда теж виросте. Спочатку вас буде 50, потім 150, а згодом для спільного фото доведеться ставати в дев'ять рядів. І хтось усе одно когось загородить.

А ще ви створите міжнародну платформу для викладачів. І запустите її з підвалу.

​Так, із підвалу. У цієї історії теж буде своя причина.

​У 2014-му просто за вашими вікнами, у центрі Києва, розгортатимуться події, які змінять країну. Заради безпеки доведеться скасовувати заняття. А 8 березня ви проведете крайній іспит у Луганську.

​У 2020-му почнеться пандемія COVID-19. У п'ятницю ви ще проводитимете заняття в аудиторіях, а вже в понеділок зустрінете студентів у Zoom. На перехід буде лише декілька днів. І ви впораєтеся.

А 24 лютого 2022-го почнеться повномасштабна війна.

​Ви працюватимете з коридорів, підвалів і чужих квартир. Хтось шукатиме інтернет, хтось — безпечне місце для роботи, хтось просто намагатиметься зібратися з думками.

​І вже за два тижні команда відновить заняття. Ми досі не до кінця розуміємо, як вам це вдалося.

​За ці 18 років ви не раз переконаєтеся: у найскладніші моменти компанію рятують люди, які в якийсь момент кажуть: «Добре. Я це зроблю!»

​І тепер хочемо звернутися вже не до чотирьох людей із 2008-го. А до всіх, хто читає цей лист сьогодні.

​До викладачів, які вміють пояснити складну тему так, що студент нарешті вигукує: «А-а-а, тепер зрозуміло!». І щиро радіють цьому разом із ним.

До менеджерів, які щодня знаходять відповіді на десятки запитань, вихід із найнеочікуваніших ситуацій і потрібні слова навіть тоді, коли здається, що їх уже не залишилося.

​До екзаменаційної команди, яка знає: на іспиті не буває дрібниць. І може організувати все так, щоб кандидати навіть не здогадувалися, скільки роботи стоїть за кожною хвилиною.

​До академічних директорів, бухгалтерії, дизайнерів, маркетологів й усіх, хто підтримує роботу Grade щодня.

І до тих, чия праця часто залишається за кадром, хоча без неї нічого б не відбулося.

​До людей, які пам'ятають ті перші вісім комп'ютерів. І до тих, хто приєднався місяць тому, ще плутається в робочих чатах, але вже почувається частиною команди.

​За те, що тут завжди знайдеться компанія для тренування, хтось, із ким можна обговорити прочитану книжку (бо всі тут підозріло начитані), або колега, який помітить, що день у тебе сьогодні не дуже. 

​За те, що можна запропонувати навіть трохи божевільну ідею й замість «це неможливо» почути: «А давайте спробуємо».

​За підтримку, жарти, повідомлення в чатах і всі маленькі речі, з яких складається відчуття, що ти серед своїх. Навіть якщо працюєш за сотні кілометрів один від одного.